Перетряхаючи на веранді наплічник, я знайшов в одній із кишень півпачки «Ювілейного» печива, що забув доїсти в літаку майже місяць тому. Йона несподівано і щиро зрадів.

— Я це знаю! — вигукнув він. — Можна?

З насолодою намастив обкрошений квадратик маслом, вкусив, сьорбнув чаю і аж примружився від задоволення: так, це воно. Це не зімітуєш. «Звідки в тебе смак до “Ювілейного”, Йоно?»

Замість відповісти, старий зненацька спитався:

— Ти ж був у Криму?

Авжеж, був. «А де саме?» Я похмуро перелічував дорогі, втрачені топоніми: Судак, Феодосія, Алупка, Ялта… Чорноморське. «От і я якось був у Чорноморському» Я здивовано подивився на нього: досі, не питаючи, я якось собі розумів, що Йона, та мабуть і ніхто з них, ніколи не приїздив до Вкраїни, чи то нагоди не було, а чи не хотіли.

За два дні до чергової відпустки Йону покликали до телефону. Його тато, славнозвісний фотограф Юджин Зелений (Джин Лен), телефонував бозна-звідки, з якогось «пункту переговорів» за півсвіту, з дивним проханням: чи не хоче, мовляв, син, приїхати та привітати татка з ювілеєм, що наближається — саме у те бозна-де, до Радянського Союзу, куди саме стало можна потрапити, просто купивши квиток. Йона так здивувався, і так не вмів розмовляти з батьком, що погодився раніше, ніж зрозумів усі деталі — та й запогано було чути Юджина з того загадкового «пункту переговорів».

(Я розказав йому про ті переговорні пункти у кримських містах, які бачив на початку дев’яностих, батьки приходили туди щоб зателефонувати бабусі в Харків. Там завжди було прохолодно, на стінах викладені з кахлю мапи Криму, а ще — великими рельєфними буквами назви дивних міст: Душанбе, Кишинев, Алма-Ата.)

В аеропорту Сімферополя ніхто не розумів англійської, та й від Йониної української здебільшого відсахувалися, врешті він побачив батька, ледь впізнав його, вдягненого на місцевого, у бляклу футболку та якісь дивні штані, трохи подібні до джинсів.

«Я порахував — в тебе ж навіть не ювілей» — сказав Йона замість привітання, «тобі має бути шістдесят чотири». Але Юджин тільки посміхнувся і сказав — ходімо.

Пасажири рейсу «Москва-Сімферополь» вже пхалися у дев’ятий тролейбус, але на Юджина з Йоною чекала машина запорожець та водій — кримський татарин на ім’я Ільяс. За три години степом батько з сином були на пляжі Чорноморського. Усе в цій країні здавалося Йоні таким же бляклим, як татова футболка — і степ, і доми, і люди, і дорожні знаки, і той круглий тролейбус в аеропорту, про який Юджин чи то жартуючи, чи серйозно сказав, що такими тут і через гори їздять — усе було біле, напівпрозоре і керувалося логікою сну. Бабусі на пляжі продавали тепле пиво у таких саме бляклих пляшках.

— Мій тато, машиніст, приїздив додому щотижня, — сказав, зрештою, Юджин, ніби відповідаючи на якесь питання. — І в нас було сповна родинних традицій, що повторювалися з року в рік, і це здавалося просто натуральним, бо так було в усіх: коли разом ловлять рибу, коли читають книжки, коли лупцюють за шкільні відмітки, яке різдво, який великдень, що дарують батькам до їхніх днів народжень, усе було зрозуміло. Отже, якось вже дорослий я прокинувся і зрозумів, що завжди чекав, як те, те й те буде повторюватися з року в рік і з моїми дітьми — бо ж це натуральне, розумієш? Але як я про це подумав, то зрозумів і інше: той вік, у якому тато вчив мене плавати, і той, в якому ми з ним перепливали річку навздогін, і той, коли я нарешті став швидшим за нього — для моїх дітей давно минувся. В них замість цього було щось інше, і я не побачу, як це усе повторюється.

Сказати Йоні на це не було чого. Натомість показав батькові сторінку «Нью-Йорк Таймз», що читав у літаку. Це було інтерв’ю з нейкою Кетрін Конеллі, яка у 1904-му одинадцятирічною дівчинкою пережила катастрофу пароплава «Генерал Слокум» — тоді уся її родина загинула. Дев’яносточотирирічна місіс Конеллі прожила довге і важке життя, мала безліч правнуків, а на запитання журналіста — ну як їй воно, усе це? Себто, життя. «You make the best of the good days», відповіла стара. «Ти береш найкраще з хороших днів».

Батько покивав, і вони знов запхалися у запорожця і поїхали у степ — на кримськотатарський хутір. Бо Юджин був у Криму по роботі, і водій Ільяс отримував зарплатню у доларах, перевозячи відомого фотографа від оселі до оселі кримських татар, що саме того року почали повертатися на рідну землю. Нашвидку побудовані фанерні домівки стояли просто посеред степу, але біля них був й маленький білий мінарет, а поруч вже повільно зростали стіни справжніх домів із бляклих ніздрястих великих цеглин піщаника. Видно було, що люди оселяються надовго — і якщо старі південніші землі їх родин давно були поділені і забудовані, то житимуть і в степу.

«Але ж ви мабуть мріяли бачити гори?» — нетактовно спитався Йона, і отримав у відповідь суру з Корану: «Ти бачиш гори і думаєш що вони непохитні, але ж вони рухаються як хмари. Так створив Аллах».

Розмовляти з кримськими татарами було легко. Десь у своїх сумних мандрах вони років зо тридцять жили у Сибиру поруч з іншими вигнанцями — українцями з-під Полтави (були серед них навіть і Зелені, хоча навряд чи мали якийсь стосунок до вінницьких Зелених), Йонину українську так-сяк розуміли, а він швидко, хоч і не досконало, почав розуміти їхню російську. Доки батько гасав навколо на своєму запорожці, шукаючи найкращих ракурсів та співставлень, американський військовий як міг, допомагав у щоденному клопотанні поселенців, і розпитувався їх про життя.

Кримські татари планували, поміж іншого, зайнятися бджолярством, розповідали Йоні про дивні види меду, що їх вироблятимуть у тутешньому безкрайньому просторі: шафрановий мед, конопляний мед, мед з дикої акації та степового ковилу. «Бо ж мед є мірило солодкості» — розважливо казав Ільясів дядько Керим, а старий дід Мефа підтакував «тим-то й кажуть: солодкий, як мед».

Доки що ніякого меду у кримських татар, втім, не було, і вони вчили американця вмочувати чорний хліб в олію, а білий — у згущенку, пригощали його «Ювілейним» печивом та відверто раділи, що воно йому подобається.

Потім повертався Юджин, брав горнятко з чаєм і питався: «Ти помічав, скільки тут котів?»

Котів у Криму було і справді до біса — щоб знати це, Йонине свідчення мені не потрібне. Драні, зачухані, різномастні, вони посідали кожний кут з виглядом єдиних справжніх тутешніх, дозволяючи споглядати і годувати себе, але не торкатися. По тому я бачив їх стільки ж хіба що у Стамбулі (хоча стамбульські коти — це окрема справа).

— В мене завжди були коти. І я завжди знав, що коти просто мають бути, бо ось що — натурально, — ствердно заявив Йона. Заперечень в мене не було, і ми декілька хвилин перелічували одне одному котів, що їх мали честь знати: рудого товстуна Гєшу в Сніжному, сірого Степлтона, що належав детективу Джиму Зеленому (і від якого, чесно кажучи, Йона бачив лише густо наліплені шерстини на детективовому плащі), сіамця Пірата, що вмів відкривати двері кімнати, де я зачинявся з його хазяйкою, худорлявого одновухого бійця Артишока, що двадцять років жив у тітки Голлі та ще й дітей своїх притягував, згадували і усіх інших котів — завжди були інші, навіть коли ті зникали, в дитинстві це не пояснюють, потім звикаєш.

«Коти, — повчально казав Юджин Зелений, і кримські татари слухали його уважно, але недовірливо, — мають тільки одну традицію: бути. Це найголовніше що робить будь-який кіт, і ніхто краще за них це не вміє. Навіть посеред війни, окупації чи землетрусу». Невідомо з якого переляку він раптом відкривав Йоні свій секрет, велику таємницю Джина Лена, якої не розкрив ще жодний критик: на кожному з його знаменитих фото, що завжди відбивали людський хаос на тлі завеликого світу — десь посередині тих полотнищ завжди можна було розрізнити хоча б одну цяточку кота. І увесь світ, усе світло вибудовує себе навколо нього.

(«Лиси, качки… Тепер коти. Історія родини Зелених починає обертатися на якийсь зоопарк» — подумав я глузливо, але казати не став.)

— Це ти добре сказав, про традицію бути. — схвалив дідусь Мефа. — Зараз як стало можна, як люди пригадують де і як мають жити та якими словами говорити — то усі заходилися рахуватися одне з одним, хто кому що винен, хто кого образив; але жодного разу я не бачив, щоб дорахували до кінця. Краще вже доми будувати.

Йона після цієї розмови спробував їздити з Юджином, дивитись як батько працює — тому це зовсім не заважало, але що саме і як саме він бачить, синові пояснити не міг. Для Йони все мало бути історією, розмовою, намагатися себе з’ясувати і описати, він давав окличку кожному коту, що бачив вдруге і повертався до кримських татар, слухати про їх новий дім.

«Чоловік має наближатися до того, що йому важливо, — казав йому тоді дядько Керим, — бо любов чоловіка — то любов у просторі, він хоче обіймати кохану, він хоче приїхати і побудувати дім на своїй землі. А любов жінки — вона в часі, вона хоче знати, як ми будемо жити завтра, і післязавтра, і яких дітей народжуватимуть наші діти. Все буде добре» — додавав він, повертаючись до втомленої дружини Фатіми, що тільки скрушно хитала головою. Потім п’ятдесятирічний дядько саджав кругленьку тітоньку на раму свого велосипеда, і вони їхали до сільпа в одне з навколишніх сіл по хліб, цукор, і як пощастить — то печиво.

Йона так і не зрозумів, нащо батько покликав його в той Крим, бо навіть у Юджинів день народження вони перекинулись може парою фраз. Але зрештою, ця країна і ці люди полюбилися Йоні, і їхні коти, і їхні недобудовані доми, і їхні заіржавілі традиції, і навіть хрипкий спів з мінарету о п’ятій ранку. Мусульмани у інших частинах світу могли долучатися до фетви, що її іранський аятола щойно оголосив на романіста Салмана Рушді, але що було кримським татарам до того Рушді та того аятоли? Їх Коран був книгою про любов, гіркоту і солодкість.

Це, виходить, був вісімдесят дев’ятий рік, рік, коли почала розвалюватися Берлинська стіна, коли розтріскалися обручі, що задушували східну Європу і пів-Азії, і «радянські республіки» знов віднайшли власні голоси; коли в Латинській Америці одна за одною падали хунти і диктатори; коли врешті стало зрозуміло, що воєн вже не потрібно, а можна просто — бути.

Потім Йона і Юджин з кримськими татарами безіменного ще хутору (Йона жартома запропонував назвати «Горобці» — зважаючи на сусідніх Жайворонків, Шпаків та Лелек, але зрештою у тій точці мапи з’явилося слово з їхньої мови, та й на краще) поховали діда Мефа.

(Йонина розповідь про історію кримських татар — до яких, якщо чесно, родина Зелених не мала жодного стосунку — закінчувалася саме цим похороном. Обоє ми розуміли, що залишається за межами оповіді і робить її безсюжетною передмовою до інших, гіркіших історій — і обоє мовчазно погодилися, що час розмовляти про це буде не сьогодні. Печиво скінчилося, але Йона заварив ще чаю, і ми пили його так.)

Це була мирна смерть у власній постілі, і мирний похорон. Все було зроблено як треба, були і чоловіки обмити та перевдягнути померлого, і жінки, щоб оплакати його, і нова біла нитка, щоб шити саван, і красиві тканини, щоб покласти йому на груди. Могила дідуся Мефа мала стати справжнім початком життя нового хутору, оберігаючи і благословляючи його.

Усі коти Криму прийшли на похорон.