Перетрушуючи на веранді наплічник, я знайшов в одній з кишень пів пачки «Ювілейного» печива, яке забув доїсти в літаку майже місяць тому. Йона несподівано та щиро зрадів.

— Я це знаю! — вигукнув він. — Можна?

З насолодою намастив обкришений квадратик маслом, вкусив, сьорбнув чаю і аж примружився від задоволення: так, це воно. Це не зімітуєш. «Звідки в тебе смак до “Ювілейного”, Йоно?»

Замість відповісти, старий зненацька запитав:

— Ти ж був у Криму?

Авжеж, був. «А де саме?» Я похмуро перелічував дорогі, втрачені топоніми: Судак, Феодосія, Алупка, Ялта… Чорноморське. «От і я якось був у Чорноморському». Я здивовано подивився на нього: досі, не питаючи, я якось собі розумів, що Йона та, мабуть, і ніхто з них ніколи не приїздив до Вкраїни, чи то нагоди не було, а чи не хотіли.

За два дні до чергової відпустки Йону покликали до телефона. Його тато, славнозвісний фотограф Юджин Зелений (Джин Лен), телефонував бозна-звідки, з якогось «пункту переговорів» за пів світу, з дивним проханням: чи не хоче, мовляв, син приїхати і привітати татка з ювілеєм, що наближається — саме в те бозна-де, до Радянського Союзу, куди саме стало можна потрапити, просто придбавши квиток. Йона так здивувався, і так не вмів розмовляти з батьком, що погодився, перш ніж зрозумів усі подробиці — та й запогано було чути Юджина з того загадкового «пункту переговорів». (Я розказав йому про ті переговорні пункти в кримських містах, які бачив на початку дев’яностих, батьки приходили туди, щоб зателефонувати бабусі в Харків. Там завжди було прохолодно, на стінах викладені з кахлю мапи Криму, а ще — великими рельєфними буквами — назви дивних міст: «Душанбе», «Кишинев», «Алма-Ата».)

В аеропорту Сімферополя ніхто не розумів англійської, та й від Йониної української здебільшого сахалися, врешті він побачив батька, ледь впізнав його, вдягненого на місцевого, у бляклу футболку та якісь дивні штані, трохи подібні до джинсів.

«Я полічив — в тебе ж навіть не ювілей, — сказав Йона замість привітання, — тобі має бути шістдесят чотири». Але Юджин тільки всміхнувся і сказав: «Ходімо».

Пасажири рейсу «Москва–Сімферополь» уже пхалися в дев’ятий тролейбус, але на Юджина з Йоною чекала машина запорожець і водій — кримський татарин на ім’я Ільяс. За три години степом батько із сином були на пляжі Чорноморського. Усе в цій країні здавалося Йоні таким самим бляклим, як і татова футболка — і степ, і доми, і люди, і дорожні знаки, і той круглий тролейбус в аеропорту, про який Юджин чи то жартуючи, чи навсправжки сказав, що такими тут і через гори їздять — усе було біле, напівпрозоре й керувалося логікою сну. Бабусі на пляжі продавали тепле пиво в таких самих бляклих пляшках.

— Мій тато, машиніст, приїздив додому щотижня, — сказав зрештою Юджин, ніби відповідаючи на якесь запитання. — І в нас було безліч родинних традицій, які повторювалися рік у рік, і це здавалося цілком натуральним, бо так було в усіх: є час, коли разом ловлять рибу, час, коли дітям читають книжки, і час, коли їх лупцюють за шкільні оцінки; як святкують Різдво та як Великдень, що дарують батькам на їхні дні народження — усе було ясно. Отже, якось уже дорослий я прокинувся і зрозумів, що завжди чекав, як те, те й те буде повторюватися щороку і з моїми дітьми — бо ж це натуральне, розумієш? Але коли я про це подумав, то зрозумів й інше: той вік, в якому тато вчив мене плавати, і той, в якому ми з ним перепливали річку наввипередки, і той, коли я нарешті став швидшим за нього — для моїх дітей давно минув. У них натомість було щось інше, і я не побачу, як усе повторюється.

Сказати на це Йоні було нічого. Натомість показав батькові сторінку «Нью-Йорк Таймз», яку читав у літаку. Це було інтерв’ю з такою собі Кетрін Коннеллі, яка 1904-го одинадцятирічною дівчинкою пережила катастрофу пароплава «Генерал Слокум» — тоді вся її родина загинула. Дев’яносточотирирічна місіс Коннеллі прожила довге й важке життя, мала безліч правнуків, а на запитання журналіста — як їй воно, усе це? Себто, життя. «You make the best of the good days», — відповіла стара. «Ти береш найкраще з хороших днів».

Батько покивав, і вони знову позалазили в запорожець і поїхали в степ — на кримськотатарський хутір. Бо Юджин був у Криму по роботі, і водій Ільяс отримував зарплатню в доларах, перевозячи відомого фотографа від однієї оселі кримських татар до іншої — вони саме того року почали повертатися на рідну землю. Нашвидкуруч побудовані фанерні домівки стояли просто посеред степу, але біля них був і маленький білий мінарет, а поруч уже повільно зростали стіни справжніх домів з бляклих ніздрястих великих цеглин піщанику. Видно було, що люди оселяються надовго — і якщо старі південніші землі їхніх родин давно були поділені й забудовані, то житимуть і в степу. «Але ж ви, мабуть, мріяли бачити гори?» — нетактовно запитав Йона, й отримав у відповідь суру з Корану: «Ти побачиш, що гори, якi ти вважав непорушними, почнуть рухатися, наче хмари. Таке творiння Аллаха».

Розмовляти з кримськими татарами було легко. Десь у своїх сумних мандрах вони років зо тридцять жили в Сибіру поруч з іншими вигнанцями — українцями з-під Полтави (були серед них і Зелені, хоча навряд чи мали якийсь стосунок до вінницьких Зелених), Йонину українську так-сяк розуміли, а він швидко, хоч і не досконало, почав розуміти їхню російську. Доки батько гасав навколо своїм «запорожцем», шукаючи найкращих ракурсів, американський військовий як міг допомагав у щоденних клопотах поселенців, розпитував про їхнє життя.

Кримські татари планували, зокрема, зайнятися бджолярством, розповідали Йоні про дивні різновиди меду, які вироблятимуть у тутешньому безкрайньому просторі: шафрановий, конопляний, з дикої акації і степового ковилу. «Бо ж мед є мірилом солодкості», — розважливо казав Ільясів дядько Керим, а старий дід Мефа підтакував: «Тим-то й кажуть: солодкий, як мед».

Поки що ніякого меду в кримських татар, утім, не було, і вони вчили американця вмочувати чорний хліб в олію, а білий — у згущівку, пригощали його «Ювілейним» печивом і відверто раділи, що воно йому смакує. Потім повертався Юджин, брав горнятко з чаєм і питав: «Ти помічав, скільки тут котів?».

Котів у Криму і справді було до біса — щоб знати це, Йонине свідчення мені не потрібне. Обдерті, зачухані, різномасті, вони посідали кожний кут з виглядом єдиних справжніх тутешніх, дозволяючи споглядати й годувати себе, але не торкатися. Потому я бачив їх стільки ж хіба у Стамбулі (хоча стамбульські коти — це окрема тема).

— У мене завжди були коти. І я завжди знав, що коти просто мають бути, бо ось що — натурально, — ствердно заявив Йона. Заперечень у мене не було, і ми кілька хвилин перелічували одне одному котів, яких мали честь знати: рудого товстуна Гєшу в Сніжному, сірого Степлтона, що належав детективу Джиму Зеленому (і від якого, чесно кажучи, Йона бачив лише густо наліплені шерстини на детективовому плащі), сіамця Пірата, що вмів відчиняти двері кімнати, в якій я зачинявся з його хазяйкою, худорлявого одновухого бійця Артишока, що двадцять років жив у тітки Голлі, та ще й дітей своїх притягував, згадували й усіх інших — завжди були інші, навіть коли ті зникали, у дитинстві це не пояснюють, потім звикаєш.

«Коти, — повчально казав Юджин Зелений, і кримські татари слухали його уважно, але недовірливо, — мають тільки одну традицію: бути. Це найголовніше, що робить будь-який кіт, і ніхто краще за них цього не вміє. Навіть посеред війни, окупації чи землетрусу». Не знати з якого дива він раптом відкрив Йоні свій секрет, велику таємницю Джина Лена, якої не розкрив ще жодний критик: на кожному з його знаменитих фото, що завжди відбивали людський хаос на тлі завеликого світу — десь посередині тих полотнищ завжди можна було розрізнити хоча б одну цяточку кота. І весь світ, усе світло вибудовується навколо нього. («Лиси, качки… Тепер коти. Історія родини Зелених починає обертатися на якийсь зоопарк», — подумав я глузливо, але казати не став.)

— Це ти добре сказав, про традицію бути, — схвалив дідусь Мефа. — Зараз як стало можна, як люди пригадують де і як мають жити і якими словами говорити — то всі заходилися рахуватися одне з одним, хто кому що винен, хто кого образив; але жодного разу я не бачив, щоб дорахували до кінця. Краще вже доми будувати.

Йона після цієї розмови спробував їздити з Юджином, дивитися, як батько працює — тому це геть не заважало, але що саме і як саме він бачить, синові пояснити не міг. Для Йони все мало бути історією, розмовою, намагатися себе з’ясувати й описати, він давав кличку кожному коту, якого бачив удруге, й повертався до кримських татар слухати про їхній новий дім.

«Чоловік має наближатися до того, що йому важливо, — казав йому тоді дядько Керим, — бо любов чоловіка — любов у просторі: він хоче обіймати кохану, хоче приїхати й побудувати дім на своїй землі. А любов жінки — в часі: вона хоче знати, як ми будемо жити завтра і післязавтра, яких дітей народжуватимуть наші діти. Усе буде добре», — додавав він, повертаючись до втомленої дружини Фатіми, що тільки скрушно хитала головою. Потім п’ятдесятирічний дядько саджав кругленьку тітоньку на раму свого велосипеда, і вони їхали до сільпа в одне з навколишніх сіл по хліб, цукор і, якщо пощастить, печиво.

Йона так і не зрозумів, нащо батько покликав його в той Крим, бо навіть у Юджинів день народження вони перекинулися ліченими фразами. Але, зрештою, ця країна й ці люди полюбилися Йоні, і їхні коти, і їхні недобудовані доми, і їхні заіржавілі традиції, і навіть хрипкий спів з мінарету о п’ятій ранку. Мусульмани в інших частинах світу могли долучатися до фетви, яку іранський аятола щойно оголосив на романіста Салмана Рушді, але що було кримським татарам до того Рушді й того аятоли? Їхній Коран був книгою про любов, гіркоту й солодкість.

Це, отже, був вісімдесят дев’ятий рік — рік, коли почала розвалюватися Берлінська стіна; коли розтріскалися обручі, що стискали Східну Європу й пів Азії, і «радянські республіки» знову віднайшли свої голоси; коли в Латинській Америці одна за одною падали хунти й диктатори; коли врешті стало зрозуміло, що воєн уже не потрібно, а можна просто — бути.

Потім Йона і Юджин з кримськими татарами безіменного ще хутора (Йона жартома запропонував назвати його «Горобці» — зважаючи на сусідніх Жайворонків, Шпаків і Лелек, але зрештою в тій точці мапи повстало якесь Відрадне чи то Щасливе) поховали діда Мефа. (Йонина розповідь про історію кримських татар — до яких, якщо чесно, родина Зелених не мала жодного стосунку — закінчувалася саме цим похороном. Обоє ми розуміли, що залишається за межами оповіді й робить її безсюжетною передмовою до інших, гіркіших історій — й обоє мовчазно погодилися, що час розмовляти про це не сьогодні. Печиво скінчилося, але Йона заварив ще чаю, і ми пили його так.)

Це була мирна смерть у власній постелі, і мирний похорон. Усе було зроблено як треба, були й чоловіки, щоб обмити й перевдягнути померлого, і жінки, щоб оплакати його, і нова біла нитка, щоб шити саван, і красиві тканини, щоб покласти йому на груди. Могила дідуся Мефа мала стати справжнім початком життя нового хутора, оберігаючи і благословляючи його.

Усі коти Криму прийшли на похорон.