Наприкінці другого жовтневого тижня Йона оголосив, що се пора старого яблука ралз-жанет, а мав же їх чималенько. Обігнувши дім зі стосом порожніх ще дерев’яних ящиків у руках та продираючись між товстих дерев, за двадцять кроків на північ я ледь не розпластався на великому старому столі, що його раніше не помічав.

Грубі дошки, здавалося, були кожна іншої деревини і іншого віку, але міцно трималися одна одної, поперечин і вкопаних у ґрунт стовпів, що мали за чотири ноги. Три таких саме грубих непоказних лави були наглухо вкопані навколо столу.

Стіл та трава навколо вже були щедро всипані тими яблуками ралз-жанет (що їх, переказують, особисто Отець Нації Томас Джеферсон був селекціонував та розповсюдив) та рухливими тінями їх дерев. День був вітряний, але теплий, і, як висловився господар саду, небесний — неба й насправді було аж забагато. Ми заходилися збирати яблука та базікати про яблука ж, про погоду та про все що бачили навколо, Йона був у доброму гуморі і підтримував мої простенькі жарти.

— Усі збиралися саме за цим столом, — сказав він між іншим. — Зелені, і лемки, і індіанці, і гості, і гебреї, і інші.

Лише тут мені спало на думку, що як Йона є праонук Йосипа-засновника, то й дім, у якому мені знайшовся прихисток, є дім Йосипа; згодом, перебудований, обкладений цеглою у марних спробах захиститись від вітру, що здуває усіх, з багато разів перекритим дахом, але глибоко усередині — це все ще має бути той самий дім. Стало моторошно, як у перші дні мого перебування у Горобцях.

А Йона тим часом пояснював мені, хто де мав своє місце за столом. Зі звичною розміреністю підбирав яблука з трави, доки я обирав дерева, зносив ящики до столу, і з тією самою розміреністю перелічував людей — той там, той поруч, ті отут (де на теплих дошках вже вклався кіт), дитячий бік отам де немає лави, бо постійно ламали. Він вишикував усіх навколо столу, мов зниклі полки.

Спочатку здавалося, що так довго і мірно, мов по писаному, він переказує якийсь споконвічний катехізис, потім — що власні спогади (я теж мав купу таких злитих в одне образів безкінечних родинних свят у котроїсь з бабусь), але зрештою стало ясно, що це був спогад про один певний день — та й то не його власний, а зі слів його дядька Іншого Петра. Мав вдовольнитися саме дядьчиним переказом, бо Йонин батько Юджин на той час вже виріс і поринув у перший зі своїх багатьох мандрів, і на тому сімейному зібранні присутній не був, отже і пам’ятати нічого не міг.

Іншому Петру було тоді дванадцять років, це був такий саме теплий жовтень дев’ятнадцять-сорок другого року.

Снайперка та стрілецький інструктор Женя Зелена сиділа розгублена, бо у перетворенні форту-Бенінга на найбільший пехотний тренувальний табір світу участі прийняти не могла через фатальне погіршення зору, була вже у відставці. Старий Божидар Кіцик голосно розпитувався в усіх про новини з європейських фронтів і не чув відповідей, його старшій син Яків, що постарів навіть раніше за батька, похмуро поринув у перебирання кісток смаженої риби, молодші брати-лемки збуджено обговорювали майбутню мобілізацію (майже усі вони пройшли потім піхотне тренування у тому ж таки форт-Бенінгу та бої у Європі, Африці, Атлантиці; усі повернулися). Таня вмовляла старшого Петра не налягати на горілку, але тому було однаково, його брат Павло безперервно смалив — хоч і був вже застарий, а і собі думав повернутися до місць колишніх боїв (був прийнятий капралом-листоношею, отримав п’ять незначних поранень та небезпечну контузію, майже сповна одужав). Був там, звісно, і інвалід минулої війни Іван Мирний, що на будь-які розпитування відповідав, як і раніше, «війна це щіт», але потім важко прибавляв «але йди, якщо маєш». Був і його з Женею син на дивне ім’я Єз (ще замолодий для війська).

Зібралися, власне, на проводи Тараса Безжурного, іншопетрова двоюрідного брата, що йому уся інша войовнича молодь відверто заздрила. Ще до участі в бойових діях дістав собі славу найкращого з можливих механіка-водія танка, що виконував найнеможливіші тренувальні завдання та робив важку машину легкою як птаха, однією волею та майстерністю проносив її через хащі та багно і ледь не примушував ходити по воді. Сидів за загальним столом за йменинника, їв багато, не відмовлявся від чарки, але був вже не тут, ніби розгортав у голові маршрут із Горобців прямо до Берліну, чи — хто зна? — до самої старої країни, і тих, перших, навіки втрачених Горобців.

За п’ять тижнів, наприкінці листопаду, зібралися вже на поминок по ньому. Це була цілком вдала перша висадка Збройних Сил ЗША у Касабланці, відвойовані плацдарми, малі втрати, скалка протипіхотної міни влетіла у танк та вбила саме Тараса. (Його полк по тому декілька місяців переможно рухався Північною Африкою, доки не був майже цілком винищений, зазнавши страшної поразки від Роммеля).

За спогадом йониного дядька, це друге зібрання вразливо мало відрізнялося від жовтневого. Їжі було, як годиться на споминку, забагато, і не сказати щоб кусень комусь не поліз у горло; пили так само; хтось із молоді був вже у тренувальних таборах, натомість був Максим (хоч і вкрай потрібний на залізницях країни, що заходилась озброюватися). Божидар голосно розпитувався про новини, Женя злостилася на старі очі, Петро пив, Павло смалив, Іван твердив «війна це щіт», тощо.

Три тітоньки Безжурні — мама Іншого Петра Ганна-Анця, мати Тараса Олена, та Лариса — замість плакати співали чомусь стару колисанку «А кота-воркота, а кота-воркота… годі тобі воркотати… ой що не даєш моєму синочку… усю нічку спати» — так довго, повільно, з павзами між рядками, ніби просто розмовляли про щось сумне; докінчували, а потім одна з них знов затягувала те саме «а кота-воркота, а кота воркота…». Інший Петро був збентежений — за його пам’яті мати та її сестри завжди теревенили не замовкаючи, часто майже хором чи то підхоплюючи одна за одною, особливо дурні жарти та авантюрні ідеї. (Переказували що за часів коли ще Ївга була зіркою і сінематограф у Колямбусі — найпопулярнішою розвагою, три сестри у вечірніх сукнях майже півмилі штовхали таксі, що зав’язло у вуличній багнюці, аби лише з шиком прибути на прем’єру «Спадщини хутора під Оріноко».)

Про героїчно загиблого двоюрідного брата Петро (що його Йона вперто кликав «Іншим Петром», ніби це було якесь звання) небожу міг розповісти небагато, чи то Йона вже майже все перезабув. Було, наприклад, що за епідемії вітряної віспи (коли дорослі та підлітки мають ховатися у темних кімнатах, а дітям нічого не робиться, крім швидкоминущих пухирців), розважав хворого Тараса, читаючи йому з книжки, а саме зі Старого Заповіту, бо на той час допомагав старенькому отцю Костянтину у службах. Майбутньому механіку-водію чомусь дуже до душі припадало, як Господь ганяв ті племени й окремих осіб, слав до них янголів та пророків, а ті знов бралися за своє, себто — за що попало.

Потім вже у тренувальному таборі зелений ще рекрут Безжурний не пізнав зірок на погоні офіцера, що спитався про його ім’я, і дотепно відповів словами янгола з Книги Суддів: «Нащо питаєся? Ім’я моє дивне!» (а і справді мало хто з американців міг вимовити Taras Bezzhurny з першої спроби, тобто якусь-таки рацію мав). Історія приросла, і потім вже часто-густо навіть командир власного танку звертався до нього «спеціаліст першого класу Дивний! форсувати річку!» А був же і справді, мабуть, трохи дивний — коли його легкий шерман-три, підстрибнувши на піщаному пагорбі перед тією річкою, на півсекунди здіймався у повітря, полюбляв верещати «дивиться-но, я ніби листок на вітру!»

Про листок Йона вже доказував, як ми повідносили ящики сьогоднішнього збору до сараю і повернулися по приладдя до галявини зі столом. «Посидь тут, я зараз», — було мені сказано, і я з полегкістю нарешті всівся. Йона повернувся з дещицею їжі на таці — великими шматами темного хліба, що сам його випікав (використовуючи цілком сучасну хлібопічку), козячим сиром, порізаними на одну тарілю томатами та яблуками — і невеличкою прозорою пляшкою. Налив потроху у три гранчаки, один мені, інший собі, третій поставив на далекий край довгого стола, поклав поруч яблуко та окраєць хліба. Пояснив: чотирнадцяте жовтня, Покрови.

Але як у старій країні покрови були зустріччю осені з зимою, то на джорджійських пагорбах від зими ще й чутки не було. «Хтось казав: тут яблук і сонця більше, ніж в раю» — прозора рідина у моєму гранчаку була просякнута світлом і пахла яблуками — «тому замість покрови святкуємо четвертий, чи другий яблучний, спас — його ще звуть індіанським». І звісно ж, годують мертвих яблуками. А чи їм вистачить одного на усіх? Та мертві народ невибагливий.

У пляшці був яблучний аквавіт, що у штетлі робили для Йони з його сидру, мав того і того у дрібних кількостях, саме щоб притримуватися традиції.

Випили. Аквавіт був різкий і водночас легкий.

Але перед споминком мала ж бути ще панахида. А як отця Костянтина вже не було (я помітив, що Йона так, манівцем, каже про зникнення з історії усіх, крім своїх мерців — так що неясно було, чи піп теж помер, а чи живцем взятий на небо або втік з проституткою), то мали знайти себе нового. Збиратися по неділях у церкві, зрештою, могли і без того, але панахида то справа серйозна. Отець Костянтин, втім, встиг підготувати собі наступника — хоча і мало хто розумів, чому саме цього. Мабуть, тому що той взагалі був єдиний юнак, що погодився.

Отак і сталося, що темношкірий панотець Жоржі переїхав із чорного штетлу разом з молодою дружиною Стелою і став новий православний священик українського села Горобці (з часом його конфесійна належність стала приводом запеклих суперечок декількох українських церков у вигнанні, але так чи інакше, в селі він осів накріпко). Його прийняли, хоч тоді ще чорношкірі здебільшого трималися суворо наособицю — це по війні вже змінилося, бо ті, хто повернувся, вже були інші.

І панахиду він відчитав прегарну (як на гадку дванадцятирічного тоді Іншого Петра, коли той схвильовано переказував це усе Йоні у свої п’ятдесят), хоч і хвилювався так, що один раз проспівав «святий кріпкий, святий безжурний, помилуй», але цього чи то не помітили, чи то сприйняли як належне. Співав же з таким сильним почуттям у такому глибокому голосі, що за належне сприйняли і невеличку проповідь, що юний панотець вправив у середину панахиди.

Розум це великий Койот, а дух — маленький павучок Анансі, — казав отець Жоржі, — розум то братець Лис а дух братець Кролик; але менший завжди надурить більшого, вислизне з його обойм і знайде Бога.

Любов моя земля, безжурність моя зброя, — казав отець Жоржі, — і я стою свою землю і маю свою рушницю, і нікуди звідси не піду.

У темряви немає кольорів, — казав отець Жоржі, — але ми розрізняємо їх і у темряві, бо вони взяти в борг у світла. У темряви немає нічого свого, бо її нема.

Нехай буде воля Твоя, — закінчував отець Жоржі, — і слава Твоя, і джорджія Твоя, луїзіана і техас, Твої невада і оклахома.

«Пробач, в мене немає для тебе гарної історії», — сказав раптом Йона, і налив нам іще по одній. Випили.

«Просто був такий собі Тарас у цьому селі, що звався Дивний і Безжурний, він помер, і його поховали…» — і раптом докінчив речитативом, ніби копіюючи того, від кого почув цю історію сам — «…у місці світлому, у місці квітучому, у місці спокійному, звідки втекла болізнь, печаль і зітхання»

В мене в голові запаморочилося від сонця і аквавіту, і на мить здалося, що все це зі мною вже було, вже мені це розповідали і наспівували, і тоді вже теж так здавалося, і я вже був Йоною і Петром і Тарасом і Женею і Йосипом, і було це буття дивне, позбавлене усякої теперішньої і майбутньої журби.