Наприкінці другого жовтневого тижня Йона оголосив, що се пора старого яблука ралз-жанет, і яблук цих — чималенько. Обігнувши дім зі стосом порожніх дерев’яних ящиків у руках і продираючись між товстими деревами, через двадцять кроків на північ я ледь не розпластався на великому старому столі, якого раніше не помічав.

Грубі дошки, здавалося, були кожна з іншої деревини й іншого віку, але міцно трималися одна одної, поперечин і вкопаних у ґрунт стовпів, які малися за чотири ноги столу. Три так само грубі непоказні лави були наглухо вкопані біля столу.

Стіл і трава навколо вже були щедро всипані тими яблуками ралз-жанет (їх, переказують, особисто отець нації Томас Джефферсон селекціонував і розповсюдив) і рухливими тінями яблунь. День був вітряний, але теплий і, як висловився господар саду, небесний — неба й справді було аж забагато. Ми заходилися збирати яблука й базікати про них же, про погоду й усе, що бачили навколо, Йона був у доброму гуморі й підтримував мої простенькі жарти.

— Усі збиралися саме за цим столом, — сказав він мимохідь. — Зелені й лемки, й індіянці, і гості, і гебреї, і геть усі.

Лише тут мені спало на гадку, що якщо Йона — праонук Йосипа-засновника, то й дім, у якому мені знайшовся прихисток, є домом Йосипа; згодом перебудований, обкладений цеглою, у марних спробах захиститися від вітру, що здуває всіх, із безліч разів перекритим дахом, але глибоко всередині — це все ще має бути той самий дім. Стало моторошно, як у перші дні мого перебування в Горобцях.

А Йона тимчасом пояснював мені, хто де мав своє місце за столом. Доки я незґрабно притягував до себе великі гілки та зривав з них яблука, він розмірено ходив навколо та збирав паданку — і так само розмірено перелічував людей — той там, тая поруч, оті ту’ (де на теплих дошках уже вклався кіт), дитячий бік отам, де немає лави, бо постійно ламали. Він вишикував усіх навколо столу, мов зниклі полки.

Спочатку здавалося, що так довго й мірно, мов по писаному, він переказує якийсь споконвічний катехизис, потім — що власні спогади (я теж мав купу таких, злитих в одне образів нескінченних родинних свят у котроїсь із бабусь), але зрештою стало зрозуміло, що це був спогад про один певний день — та й то не його власний спогад, а зі слів дядька на ім’я Інший Петро. Мав вдовольнитися саме дядьковим переказом, бо Йонин батько Юджин на той час виріс і поринув у першу зі своїх багатьох мандрівок, і на тому сімейному зібранні присутній не був, отже, і пам’ятати нічого не міг.

Іншому Петру було тоді дванадцять років, стояв такий самий теплий жовтень дев’ятнадцять-сорок другого року.

Стрілецька інструкторка Женя Зелена сиділа розгублена, бо в перетворенні Форт-Бенінґа на найбільший піхотний тренувальний табір світу участі взяти не могла через фатальне погіршення зору, була вже у відставці. Старий Божидар Кіцик голосно розпитував усіх про новини з європейських фронтів і не чув відповідей. Його старший син Яків, який постарів раніше за батька, похмуро поринув у перебирання кісток смаженої риби, молодші брати-лемки збуджено обговорювали майбутню мобілізацію (майже всі вони пройшли потім піхотне тренування в тому ж таки Форт-Бенінґу і бої в Європі, Африці, Атлантиці; усі повернулися). Таня вмовляла старшого Петра не налягати на горілку, але тому було байдуже, його брат Павло безугавно смалив — хоч і був застарий, але й собі думав повернутися до місць колишніх боїв (прийнятий капралом-листоношею, отримав п’ять незначних поранень і небезпечну контузію, майже повністю одужав). Був там, звісно, й інвалід минулої війни Іван Мирний, коли хтось питав його думки, відповідав, як і колись: «Війна — це шіт». Але потім важко додавав: «Але йди, якщо маєш». Був і його з Женею син на дивне ім’я Єз (іще замолодий для війська).

Зібралися, власне, на проводи Тараса Безжурного, Іншопетрового двоюрідного брата, що йому всі однолітки відверто заздрили. Ще до участі в бойових діях він здобув славу найкращого механіка-водія танка, виконував найнеможливіші тренувальні завдання: власною волею і майстерністю проносив машину через хащі й багно та ледь не примушував ходити по воді. Сидів за столом за йменинника, їв багато, не відмовлявся від чарки, але був уже не тут, а ніби розгортав у голові маршрут з Горобців прямо до Берліна, чи — хтозна? — до самої Старої Країни і тих перших, навіки втрачених Горобців.

А п’ять тижнів по тому, наприкінці листопада, зібралися на поминки по ньому. Цілком вдала перша висадка Збройних сил ЗША в Касабланці, відвойовані плацдарми, малі втрати, скалка важкої міни влетіла в танк і вбила саме Тараса. (Його полк потому кілька місяців переможно рухався Північною Африкою, доки не був майже цілком винищений, зазнавши страшної поразки від Роммеля.)

За спогадами Йониного дядька, це друге зібрання на диво мало відрізнялося від жовтневого. Їжі було, як годиться на поминках, забагато, і не сказати, щоб кусень комусь не поліз у горло; пили так само; хтось із молоді був уже у тренувальних таборах, натомість приїхав Максим (хоч і вкрай потрібний на залізницях країни, що заходилась озброюватися). Божидар голосно розпитував про новини, Женя злостилася на старі очі, Петро пив, Павло смалив, Іван твердив: «Війна — це шіт» тощо.

Три тітоньки Безжурні — мама Іншого Петра Ганна-Анця, мати Тараса Олена і Лариса — замість плакати, співали чомусь стару колисанку: «А кота-воркота, а кота-воркота… годі тобі воркотати… ой, що не даєш моєму синочку… усю нічку спати» — так довго, повільно, з павзами між рядками, ніби просто розмовляли про щось сумне; докінчували, а потім одна з них знову затягувала те саме: «А кота-воркота, а кота воркота…». Інший Петро був збентежений — за його пам’яті мати та її сестри завжди теревенили не змовкаючи, часто майже хором чи то підхоплюючи одна за одною, особливо дурні жарти й авантюрні ідеї. (Переказували: за часів, коли ще Ївга була зіркою, а сінематограф у Колямбусі — найпопулярнішою розвагою, три сестри у вечірніх сукнях майже пів милі штовхали таксі, що зав’язло у вуличній багнюці, аби лише із шиком прибути на прем’єру «Спадщини хутора під Оріноко».)

Про героїчно загиблого двоюрідного брата Петро (що його Йона вперто кликав «Іншим Петром», ніби це було якесь звання) небожу міг розповісти небагато, чи то Йона майже все забув. Було, наприклад, що за епідемії вітряної віспи (коли дорослі та підлітки мають ховатися в темних кімнатах, а дітям нічого не робиться, окрім швидкоминущих пухирців), розважав хворого Тараса, читаючи йому з книжки, а саме зі Старого Завіту, бо на той час допомагав старенькому отцю Костянтину у службах. Майбутньому механіку-водію чомусь дуже до душі припадало, як Господь ганяв ті племена й окремих осіб, слав до них янголів і пророків, а вони знову бралися за своє, себто за що попало.

Потім у тренувальному таборі зелений рекрут Безжурний не пізнав зірок на плечах офіцера, що спитав про його ім’я, і дотепно відповів словами янгола з Книги Суддів: «Нащо питаєся? Ім’я моє дивне!» (а і справді, мало хто з американців міг вимовити «Taras Bezzhurny» з першої спроби, тобто якусь-таки рацію мав). Історія приросла, і потім часто-густо навіть командир танку звертався до нього: «Спеціаліст першого класу Дивний! Форсувати річку!». А був же і справді, мабуть, трохи дивний — коли його легкий шерман-три, підстрибнувши на піщаному пагорбі перед тією річкою, на пів секунди здіймався в повітря, полюбляв верещати: «Дивіться-но, я ніби листок на вітрі!».

Про листок Йона доказував уже, коли ми повідносили ящики з яблуками до сараю і повернулися по інструменти до галявини зі столом. «Посидь тут, я зараз», — було мені сказано, і я з полегкістю нарешті всівся. Йона приніс трохи їжі — великі кусні темного хліба, який випікав сам (використовуючи цілком сучасну хлібопічку), козячий сир, порізані томати і яблука та невеличку прозору пляшку. Налив потроху в три гранчаки — один мені, другий собі, третій поставив на далекий край довгого столу, поклав поруч яблуко й окраєць хліба. Пояснив: чотирнадцяте жовтня, Покрови.

Але якщо у Старій Країні Покрови було на межі осені зими, то на джорджійських пагорбах від зими ще й чутки не було. «Хтось казав: тут яблук і сонця більше, ніж у раю, — прозора рідина в моєму гранчаку була просякнута світлом і пахла яблуками, — тому замість Покрови святкуємо другий Яблучний Спас — його ще звуть індіянським». І, звісно ж, годують мертвих яблуками. А чи їм вистачить одного на всіх? Та мертві — народ невибагливий.

У пляшці був яблучний аквавіт, який у штетлі робили для Йони з його сидру, мав того й того у дрібних кількостях — саме, щоб дотримуватися традиції.

Випили. Аквавіт був різкий і водночас легкий.

Але перед поминками мала ж бути ще панахида. А як отця Костянтина вже не було (я помітив, що Йона так, манівцем, каже про зникнення з історії усіх, окрім своїх мерців — так що неясно було, чи піп теж помер, а чи живцем узятий на небо, або втік з повією), то мали знайти собі нового. Збиратися по неділях у церкві, зрештою, могли й без того, але панахида — то річ серйозна. Отець Костянтин, утім, встиг підготувати собі наступника, хоч і мало хто розумів, чому саме цього. Мабуть, той узагалі був єдиним юнаком, що погодився.

Отак і сталося, що темношкірий панотець Жоржі переїхав із чорного штетла разом з молодою дружиною Стеллою як новий православний священник українського села Горобці (з часом його конфесійна приналежність стала підставою запеклих суперечок декількох українських церков у вигнанні, але так чи інак, у селі він осів моцно). Його прийняли як передвістя великого повоєнного змішання народів, молодий Жоржі став першим чорношкірим в українському селі.

І панахиду він відчитав прегарну (як на гадку дванадцятирічного тоді Іншого Петра, коли той схвильовано переказував це все Йоні у свої п’ятдесят), хоч і нервувався так, що раз проспівав «святий кріпкий, святий безжурний, помилуй», але цього чи то не помітили, чи то сприйняли як належне. Співав же з таким сильним почуттям, у такому глибокому голосі, що за належне сприйняли й невеличку проповідь, яку юний панотець вправив у середину панахиди.

Розум — це великий Койот, а дух — маленький павучок Анансі, — казав отець Жоржі, — розум — то братець Лис, а дух — братець Кролик; але менший завжди надурить більшого, вислизне з його обіймів і знайде Бога.

Любов — моя земля, безжурність — моя зброя, — казав отець Жоржі, — і я стою свою землю, і маю свою рушницю, і нікуди звідси не піду.

У темряви немає кольорів, — провадив далі отець Жоржі, — але ми розрізняємо їх і в темряві, бо вони взяті в борг у світла. У темряви немає нічого свого, бо її нема.

«Нехай буде воля Твоя, — закінчував отець Жоржі, — і слава Твоя, і джорджія Твоя, луїзіана і техас, Твої невада і оклагома».

«Пробач, у мене немає для тебе гарної історії», — сказав раптом Йона, і налив нам ще по одній. Випили.

«Просто був такий собі Тарас у цьому селі, що звався Дивний і Безжурний, він помер, і його поховали… — і раптом докінчив речитативом, ніби копіюючи того, від кого почув цю історію сам. — …У місці світлому, у місці квітучому, у місці спокійному, звідки втекла болізнь, печаль і зітхання…»

У мене в голові запаморочилося від сонця й аквавіту, і на мить здалося, що все це зі мною вже було, вже мені це розповідали й наспівували, і тоді теж так здавалося, і я вже був Йоною і Петром, і Тарасом, і Женею, і Йосипом, і було це буття дивне, позбавлене всякої теперішньої і майбутньої журби.