Льоха і Люся помінялися тілами. Це було недовго, не надто цікаво, і чомусь трохи соромно — а загалом, не мало жодних наслідків. Але найдивніше, що ніхто ніколи не зрозумів, чому це сталося саме з ними двома. Вони ніколи не були близькі, чи то пак — взагалі не знали один одного, просто випадково перетнулися пару разів, і от маєш.

Наш взвод тоді зупинився на декілька ночей по хатах села Новоандріївка, чи Новофедорівка, чи Новопрокопівка — їх там десятки у зі схожими назвами — біля самого Запоріжжя, десятки кілометрів від фронту, мир, тиша, місцеві живуть звичайним життям. Ми мали нагоду виправти стоси речей у їхніх пралках, помити і підкрутити машини, з’їздити на Нову пошту. Вечорами — чипси і пиво, яке військовим, звісно, продавати заборонено, але маленькі сільскі крамнички до тієї заборони ніколи не ставилися серйозно.

По пиво ходив зазвичай саме Льоха — старший солдат Олексій Птушко, відомий тим (здебільшого — з його ж власної похвальби), що «вміє домовлятися». Втім, продавчиня Люся наливала пива з прихованої у коморі кеги, здається, будь-кому, без усякого вмовляння. Казали, що в неї можна купити і дешевий коньяк, але нам воно було не треба, та і історія не про те.

Я просто кажу що Льоха зустрів Люсю саме у тій крамничці між школою (зайнятою нашим штабом та речовою службою) та сільрадою. Зустрів, двічи купив у неї пива, чипсів, кальмарів, копчених ковбасок, кефіру, морозива — ну і все, цим їх взаємодія і обмежилася.

Доки Льоха з Люсею не помінялися тілами.

Люся в цю мить саме наливала пиво у пластикову пляшку, зачинившись у коморі — де, як ми були впевнені, то пиво розводить водою. Але зараз Льоха в Люсіному тілі побачив що ні, не розводить, чесно налила вже майже під горлечко; Льосі у Люсіному тілі вистачило реакції навіть перекрити кран і закрутити повну пляшку, а потім — …

А Льоха в ту мить їхав на лівому передньому місці у джипі — на щастя, праворульному, тож налякана Люся у Льохіному тілі не опинилася за кермом, а просто заклякла і дивилася перед собою. Ніс джипу підстрибував на трасі, наближаючись до напів-зруйнованого, але проїздного мосту. Попереду над Оріховим підіймалися дими — але на це вона не хотіла дивитися, тому зосередилася на фіолетових плямах на лобовому склі — і одразу зрозуміла, в якій вона машині, бо бачила її під великою шовковицею у своїй Новоандріївці чи Новофедорівці. Тоді вона впізнала і Льохині пальці, що вперлися у бардачок — довгі, кістляві і з витатуйованим якорем, — і зрозуміла в чиєму вона тілі, а потім — …

А потім, за якісь пару хвилин, кожний повернувся у своє тіло — як повертаються додому, де напередодні ночували незнайомі, але охайні люди: це твій дім, і все в ньому в порядку, хіба декілька речей не на своїх місцях, залишки чужих запахів, чек з незнайомого магазину забутий на тумбоці.

Обидва одразу зрозуміли, що сталося, але так ніколи і не дізналися — чому. Обидва були трохи зацікавлені і збентежені, але швидко відволіклися на повсякденне життя. І жоден з двох нікому нічого не сказав — того першого раза; я дізнався про те, що відбувалося, від Льохи, вже сильно пізніше.

Навіть не знаю, чому він мені розповів — не те щоб просив поради чи пояснень, як у «освіченої людини», і не те щоб доповідав про щось важливе, як офіцеру — нічого такого. Просто до слова прийшлося, так буває. Ще й не так буває, чого вони мені тільки не розповідали «до слова».

Зі слів Льохи (а Люсіну версію я дізнаюся набагато пізніше — неважливо як; хочте — вважайте, що я її вигадав), обміни стали повторюватися — з регулярністю, яку неможливо було розрахувати, але напевно не рідше ніж раз на пару днів. Завжди це продовжувалося лічені хвилини, і ставалося в різний час доби, в різних обставинах — «і завжди щось нецікаве», як з легкою гіркотою уточнював Олексій, який, тим не менш, звик чекати на «сеанси» як на дрібну розвагу у нашому тодішньому нудному житті, на кшталт смішного тіктока.

Він би, звісно, радше б обрав якісь інші моменти — коли Люся, молода жінка (хоч і по-продавщицькому грубувата тілом і характером) скажімо, миється в душі, чи перевдягається, чи хоча б відпочиває з пляшечкою вечірнього пива, насолоджується життям — якісь секрети та нові відчуття, раз вже така нагода.

Натомість, у Люсіному тілі він то вивантажував ящики з ковбасою, відчуваючи як сильно врізається в плече незручний ліфчик; то обходив на вулиці божевільну літню жіночку, колишню вчительку, яка щось там кричала про Путіна; то обмітав павітуння у вуличному туалеті, залишаючи у кутку один шматочок для наляканого павука (такий рух почала сама Люся, і Льоха в її тілі не став змінювати напрям мітли). А то просто втомлено сидів на стільці в дверях крамниці, яка ввечорі перетворювалася на вуличне кафе з єдиним пластиковим столом: за столом якісь старші тітки і дядьки, судячи з Лесіної пози — її родичі і водночас хозяєва бізнесу, — розливали горілку, жували шашлик, говорили про війну. Майже завжди про війну.

У свою чергу, Люся ставала Льохою коли він здебільшого сидів чи лежав у нашій тодішній хаті; раз — коли підбирав з дороги розчавленого їжака, і дивувалася який він легкий, миттєво висушений сонцем, і так і не дізналася, нащо Льоха то зробив (а він їх ховав — їжаків, птахів, собак; не знаю, чому, в іншому старший солдат Птушко ніяких проявів сентиментальності не виявляв ніколи); інший раз — коли він стояв по горло у ставку, і ще інший — прямо посеред відеодзвінка з Льохіною дружиною, яка, втім, за причитанням про сусідську козу нічого не помітила.

Це були дивні тижні влітку 2023-го, спекотні і напружені, ми змінювали місця дислокації, в кожному проводили декілька тижнів, і очікували, очікували, очікували наказу. Після шовковиці пішли груші, ставок зацвів, над нами щодня проносилися наші СУшки — а наказу все не було.

Льоха звикав до Люсі, вивчаючи її побут — помаду і туш, смажену картоплю, сльози над перерахунком виручки — ніби вони вже роками жили разом; декілька разів, проїжджаючи повз Новофедорівку чи Новопрокопівку на шляху у Запоріжжя, заїжджав у село — то завозив одяг у пралку до знайомої бабки, то навіть купував пиво, але Люсю не застав (наступного дня на «сеансі» дізнався — лежала з грипом, і це посеред літа, яка ймовірність?). Втім, може і на краще, що не застав — ну що б він їй сказав?

Тим більше, що Люся Льоху трохи боялася. Тобто ні, не так. Не самого Льоху — і ясно, не тому що він носив піксель. Вона, звісно, постійно бачила військових, що проїздять повз — продавала їм пиво і сухарики, з декількома потоваришувала і пила з ними пиво ввечорі за тим пластиковим столом, з одним навіть «мутила» (так вже це в них називалося — година розмов, декілька хвилин два роти жадібно рухаються один по одному, щось там руки намагаються зробити — але не зараз, не сьогодні, та ми й не про те). Хтось з них потім повертався в село.

Але Люся ніколи нікого з них не питала, як воно — там; не хотіла розуміти. Чи то боялася почути щось про страх, більший навіть за той, який сама відчувала під час ракетних обстрілів. Чи — навпаки, не хотіла втопитися у люті і зосередженості, у відчутті, що все що має сенс — там.

І тут — Льоха. Я уявляю, як Люся очікує кожного сеансу з тим страхом (з цікавістю, може — з ніжністю, але точно зі страхом): чи не прийшов наказ? Чи не опиниться вона сьогодні в тілі чоловіка, який тепер дійсно, беззаперечно на війні.

Зрештою, так і стало. Але — це важливо — за весь час, що наш взвод був у активних бойових діях, і Льоха ще був з нами — Люся так і не побачила нічого «такого». Принаймні, наскільки мені відомо.

Обмін тілами міг відбутися, наприклад, коли Льоха очікував за кермом на точці евакуації, заховавши джип під кущі і нервово тримаючи в руках рацію. Або коли він втомлено спирався на лопатку, щойно відривши нею такий-сякий окоп. Або лежав в тому окопі, слухаючи як свистять над головою міни — просто лежав собі, типове чергування десь у посадці, навіть Люся зрозуміла, чи то по позі, чи відчувши відсутність напруги у тілі, а тільки велику втому. І ще більшу — наступного разу, кори курила Льохину сигарету і дивилася його очима в абсолютно синє небо — там, де вже не треба було втискатися в землю, десь у розбитому селі, під яблунею, поруч з великим чорним мішком. В цьому мішку був Льохин сусід по селу, який служив у сусідньому взводі — нашому поки що щастило.

Льоха, звісно, з радістю показав би Люсі щось інше, якщо б це від нього залежало: відпочинок в кацапському бліндажі після штурму, розриви вдало наведеної арти, сумні і брудні обличчя російських полонених, веселі крики після звільнення села — бувало ж і таке! Але того літа, і тієї осені, і в ті хвилини коли ставався їх дивний обмін тілами — тільки бруд, лежання в ямах у посадках, заїзди і виїзди на одну і ту саму точку з тижня на тиждень, і — втома, втома, втома, людей, техніки, дерев і землі. І продавчиня з сельскої крамнички, яка раз на декілька днів дивиться на цю втому з Льохиного тіла.

Ця втома його зрештою і підкосила.

Зрештою, Льоха підійшов до мене і пхнув у руки стос бумажок: якісь довідки про інвалідність тестя, свідоцтва, заяви про необхідність догляду — «списуюсь, не можу більше». Підстави сумнівні, але тоді таке ще працювало — я поклопотав перед бригадним юристом, і той не знайшов заперечень. Льоха поїхав.

Дзвонив мені за пару місяців (нас якраз відвели на пару десятків кілометрів на відновлення) зі свого села у Вінницькій області, ввечорі, п’яний, я не зрозумів, чому саме мені — ми не те щоб дружили. Після обміну батальйонними байками і загальними опініями про хід бойових дій — які, звісно, не вартували і мишачого лайна — я спитав його: «Ну, а в тебе що чутно?» — і він, помовчавши, відповів з напором і гіркотою: «Нічого в мене, Серьог, не чутно. Нічого не чутно».

Магія обміну тілами з Люсею припинилася, щойно він поїхав.

Льоха, звісно, повернувся. Це сталося десь ще за півроку — вже знову було тепло; наші позиції майже не змінилися, у взводі з’явилася пара нових людей, пара старих перевелися, водій пішов у СЗЧ — не знаю, що з ним потім сталося.

Ми не питали в Льохи, чи він сам прийшов в військомат, чи просто не став ховатися, коли підстави демобілізації на кшталт «тесть з інвалідністю» припинили діяти — такі речі не питають. Повернувся і повернувся, за пару днів всі вже вели себе так, ніби він нікуди і не зникав, тільки його кращий друг і напарник Іван ще з місяць сарказмував, «що, навідпочивався? ну тобі тепер більше чергувань треба». Але Іван завжди був ядучий, тож Льоха не зважав — і сам поводився так, ніби після тижневої відпустки.

Все стало як раніше, як в зачарованому колі з пилюки, обстрілів, переїздів, посадок, контузій, наказів, пилюки.

А якщо ви спитаєте, чи знаємо ми, як живе Люся — і чи після Льохиного повернення запрацювала непояснювана і нікому непотрібна магія двохвилинного обміну тілами… Відповідь, наскільки мені відомом — ні.

Ми розташовуємося все в тому ж, приблизно, районі — і звісно, майже нічого не змінилося, він міг би поїхати в Новоандріївку, чи Новофедорівку, чи Новопрокопівку, зайти в магазин, спробувати відтворити «той» день, коли їх вперше зачарувало…

Але що б він їй сказав?